Одержання Іраном перших за понад тридцять років нових бойових літаків викликало хвилю дискусій у військово-аналітичних колах.

Замість очікуваного J-10C від КНР, Тегеран зробив ставку на російські МіГ-29, які вже прибули на базу Шираз.

Це рішення виглядає нелогічним, якщо враховувати, що китайський винищувач технологічно значно випереджає радянську платформу: він має сучасні сенсори, більш ефективні матеріали планера, інтегровані системи обміну даними та озброєння нового покоління. Проте логіка вибору криється не у технологічному змаганні, а у політико-економічних реаліях Ірану.

По-перше, Іран може уникнути витрат валюти: частина МіГів буде оплачена бартером через експорт власних озброєнь до РФ. Це ключова перевага над китайською пропозицією, яка вимагала б фінансових платежів. 

По-друге, вартість відновлення сотень наявних у Росії корпусів МіГ-29 є мінімальною, що дозволяє Ірану отримати у кілька разів більше літаків, ніж у випадку закупівлі J-10C. Хоча утримання радянських машин дорожче, для Тегерана пріоритетом є швидке насичення авіапарку кількістю, а не довгостроковою ефективністю.

По-третє, РФ здатна поставити літаки швидко, адже завод "Сокіл" не має великих зовнішніх замовлень, а зберігальні склади забезпечують ресурс у понад сотню МіГів. Натомість J-10C стоїть у черзі для ВПС Китаю, Пакистану та інших потенційних клієнтів. 

Російський вибір Ірану відображає прагнення швидко посилити бойову авіацію в умовах загрози ударів. Навіть модернізовані МіГ-29 із радарами типу "Жук-А" чи "Жук-МЕ" та ракетами Р-77М здатні створити виклик для ізраїльських F-15 і F-16. Проте у довгостроковій перспективі ця ставка може виявитися пасткою: витрати на утримання, відставання від технологій та обмеженість російського ВПК посилять залежність Ірану від Москви.